кра́сний, прекра́сний вишни́къ! Сла́вне село́! Туди́ одда́на на́ша тітка, ма́терина сестра́, то ми було́ усе́ захо́димо до іхъ. Тітка намъ ра́да, роспи́туе, часту́е, роска́зуе. Переночу́емо въ іхъ, та й у доро́гу, — а да́лі вже й бари́тьця ста́ли, днівъ два, або́ й три перебу́демо; то братъ знако́мого това́риша піджида́е́, то въ ёго вілъ засла́бне… Мині, хлопчи́ні, се й до́бре: чи съ хло́пцями заведу́сь, або́ на ти́ні сижу́, якъ півень.
Одно́і весни́ ви́йшли ми ра́но зъ до́му, приста́ли въ Куми́цяхъ, якъ и звича́йно, на тре́тій день у-ве́черні; те́пло було́ и ви́шні цвіли́ ря́сно. Не доіхавши до тітчиноі ха́ти, Гри́ць спини́въ воли́, та й ка́же: »Дивись, Ива́сю, не одхо́дь, бра́тіку; я за́разъ верну́сь.«
»А куди́ се, Гри́цю?«
»Да тре́ба до знако́мого чоловіка забігти. Возівъ не лиша́й!« та й пішо́въ; а я за нимъ на́зиркомъ: до яки́хъ се знако́михъ люде́й вінъ хо́дить?
Перейшли́ у́лицю; підкра́лись підъ нову́ ха́ту. Гриць сви́снувъ; пережда́въ тро́хи, сви́снувъ у-дру́ге… у-тре́тє… Все нічо́го не чу́ти. А мене́ ажъ підъ пъя́ти пече́, — що́ се бу́де? Обійшо́въ Гриць садо́къ. Якъ разъ підъ старо́ю ви́шнею, що, здае́тця, найряснійше цвіла́, стоя́ла дівчина, хоро́ша, якъ зоря́ я́сна; ру́са коса́ ни́жче по́яса; стоя́ла вона́ проти́ місяця-молодика́ и, підня́вши білу ру́ку, промовля́ла:
|
«Молоди́къ, |
