Старги́й нашъ панъ, покійникъ, недо́брий бувъ! Не ти́мъ би зга́дувати, да лу́ччимъ ні защо.
У насъ черезъ річку ху́тіръ коза́чий вільний, то й козаки́ ёго́ стерегли́сь, якъ огню́, и обхо́дили, бо тя́жко іхъ кри́вдивъ; а що вже ми, крепаки́, натерпілись одъ ёго, то неха́й Госпо́дь боро́нить вся́кого креще́ного чоловіка! Було́, якъ стрінешъ ёго́, то біжи́шъ, не розгляда́ючи, чи гора́, чи низъ, аби́ розмину́тись. Найбільшъ ёго́ боя́лись дівча́та. Не оди́нъ вікъ діво́цький весе́лий вінъ стра́тивъ. А що ёму́ вдіешъ?… Иде́ було́ по селу́ хму́рий, серди́тий, та й погляда́е туди́ й сюди́, якъ той во́ронъ хи́жий.
Я́кось сидимо́ ми въ своій ха́ті, гово́римо собі таки́ про ёго, недо́бримъ сло́вомъ зга́дуючи, я́къ застукоти́ть у сіняхъ, загремихти́ть! самъ
