»Та за Йва́на Бо́ндара, — отъ у Дзвонаря́хъ, не дале́чко. Таки́й багати́ръ!…«
Якъ пону́ривъ го́лову мій Гриць, то до са́мого до́му не підня́въ.
А ма́ти все: »Одружи́сь, Гри́цю, та й одружи́сь! Чому́ ні?«
»А тому́ ні«, ка́же Гриць, »що любо́і па́ри не знайшо́въ; а побра́тись аби́-якъ не го́же!«
Сидимо́ було́ въ ха́ті, ма́ти й почне́ жури́тись, а да́лі й ка́же: »Що́ то за дівча́та га́рні у насъ на селі! Нема́ и въ Ки́іві, ма́буть, кра́щоі, якъ Ка́тря Барабашівна.« А сама́ ди́витця на Гри́ця.
»А нема́«, ка́же Гриць.
«Хиба́ Мо́тря Якове́нкова? О-о, хоро́ша дівка, ду́же хоро́ша!«
«Хоро́ша й Мо́тря.«
»А Мела́ся?«
»И Мела́ся га́рна.«
Ма́ти ажъ було́ запла́че. Такъ до віку бурла́кою й зоста́всь нашъ Гриць.
Мари́на — перечу́ли ми черезъ лю́де — ско́ро вме́рла: ка́жуть, ду́же лихи́й чоловікъ бувъ. Вінъ уже́ тепе́ръ тре́йтю жінку взявъ.
