піджида́въ зновъ знако́михъ люде́й, — не прийшли́ вра́жі сини́! а самъ, тимъ ча́сомъ, що ве́чора ходи́въ, а світомъ верта́всь. Я, шата́ючись исъ хло́пцями, допита́всь, чия́ се нова́ ха́та: Дани́ла Моро́за. Коза́къ бувъ уса́тий, здоро́вий, а ще до то́го й ду́же серди́тий; мавъ дочку́ Мари́ну.
Сходи́ли ми въ Кримъ щасли́во. Верта́ючись, якъ того́ тре́ба, ста́ли въ Куми́цяхъ. Гриць одговори́всь хуте́нько одъ тітки и побігъ. Тілько жъ сёго́ ве́чора шви́дко верну́всь, чого́сь ду́же смутни́й.
Сіли ми вра́нці снідати; тітка й ка́же: »Чи ти знавъ, Гри́цю, Дани́ла Моро́за дочку́, Мари́ну?«
»А що́ таке́?«
»Одда́въ іі́ ба́тько за́міжъ, приси́ловавъ нещасли́ву! Якъ вона́ побива́лась бідна! мовъ неживу́ повезли́ до све́кра.«
Я гля́нувъ на Гри́ця: вінъ слу́хавъ и пи́льно диви́всь у вікно́.
»Ви́йшла за́міжъ — якъ за стінку засу́нулась змарніла, звя́ла, моя́ ри́бочка. А дівчи́на була́ якъ со́нце. До ме́не було́ часте́нько прибіжи́ть — щебе́че, роспи́туе…«
»За ко́го жъ іі́ одда́но?«
