»А що́, хло́пче, злічи́въ зо́рі?« гукне́ Гриць, якъ у дзвінъ уда́рить; я такъ и схоплю́сь.
Якъ ити́ зъ на́шого села́ въ Кримъ, тре́ба перехо́дити Куми́ці, коза́че село́, вели́ке, ажъ на двохъ го́рахъ, дві це́ркві муро́вані, річка, ха́ти все но́ві, коло ко́жноі кра́сний, прекра́сний вишни́къ! Сла́вне село́! Туди́ одда́на на́ша тітка, ма́терина сестра́, то ми було́ завсегда́ захо́димо до іхъ. Тітка намъ ра́да, роспи́туе, часту́е, роска́зуе. Переночу́емо въ іхъ, та й у доро́гу, — а да́лі вже й бари́тьця ста́ли, днівъ два, або́ й три перебу́демо; то братъ знако́мого това́риша піджида́е́, то въ ёго вілъ засла́бне… Мині, хлопчи́ні, се й до́бре, чи съ хло́пцями заведу́сь, або́ на ти́ні сижу́, якъ півень.
Одно́і весни́ ви́йшли ми ра́но зъ до́му, приста́ли въ Куми́цяхъ, якъ и звича́йно, на тре́тій день уве́чері; те́пло було́, и ви́шні цвіли́ ря́сно. Не доіхавши до тітчиноі ха́ти, Гриць спини́въ воли́, та й ка́же: »Диви́сь, Ива́сю, не одхо́дь, бра́тіку; я за́разъ верну́сь.«
»А куди́ се, Гри́цю?«
»Да тре́ба до знако́мого чоловіка забігти. Во-
