Ця сторінка вичитана
Підвели́ іі́; зняла́ вона́ зъ се́бе кали́точку зъ ши́і, та й дала́ імъ: »Се моімъ діткамъ… шість карбо́ванцівъ… одда́йте… Хто ма́е Бо́жу ду́шу, навча́йте мого́ Тишка́ на все до́бре!… Не обижа́йте бідного сироту́… (а слізми́ такъ и зроша́етця), бу́дте до ёго милости́ві!… Смерть мене́ постига́е саму́… Ви́кохала собі трохъ синівъ ми́лихъ, якъ трохъ голубівъ си́вихъ… та нема́ й одного́ коло ме́не… Сини́ моі! діти моі!…«
Такъ якъ жила́ пла́чучи, такъ и вме́рла пла́чучи.
А па́ні така́, що й похова́ти до́бре не хотіла, не то́ помянути. Двірські лю́де сами́ й похова́ли, и помяну́ли нещасли́ву.
