»Бода́й«, ка́же, »таки́хъ и не зна́ти, й не ба́чити якъ твоя́ па́ні.«
Зновъ забра́ла въ двіръ Олекса́ндру. Тишка́ взяла́ до поко́івъ, а до мате́рі було́ й не пу́стить; хиба́ ни́шкомъ прибіжи́ть на годи́нку.
Вже тя́жко незду́жала бідна Олекса́ндра; лежа́ла сама́, и води́ нікому пода́ть; лежа́ла й сме́рти дожида́ла. Не було́ ніко́го коло не́і, тілько стари́й неду́жий ключа́ръ па́нський сидівъ у ха́ті.
»Бра́тіку мій ласка́вий!« промо́вила Оле́ся, »покли́чте Тишка́, неха́й я поблагословлю́ свою́ дити́ну: уже́ мині Госпо́дь смерть посила́е…«
»Нема́ ва́шого Тишка́, се́стро: я ба́чивъ, за па́ніею поіхавъ.«
»Неха́й же ёго́ Ма́ти Бо́жа поблагослови́ть!« зговори́ла пла́чучи. »Дитя́ мое́ коха́не!… Діти моі, діти! Е́ васъ, якъ цвіту, по всёму́ світу, тілько васъ коло ма́тери нема́ пото́млені віка звести́! Ви́кохала я васъ лихи́мъ лю́дямъ на пота́лу… Де́ жъ ви, моі голубя́тка! моі соколи́ я́сні!«
Я́кось стари́й ключа́ръ змігся та люде́й закли́кавъ. Увійшли́ лю́де въ ха́ту. Вона́ гля́нула: »Підведі́ть мене́, до́брі лю́де!«
