Біжи́ть Олекса́ндра міня́етця; дя́куе ёму́, Бо́же якъ! та радіе, якъ та мала́ дитина. Полюбу́е нове́нькими гроши́ма, що такъ ажъ ся́ють, и схова́е зновъ діточка́мъ.
Тре́ба хазя́іну куди́сь дале́ко на ху́торъ виізди́ти; кли́че й Олекса́ндру зъ собо́ю. Та якъ би́ то па́ні пусти́ла!
Иде́ до па́ніі, щобъ бума́гу ій дала́; а па́ні: »Не хо́чу я, не дамъ тобі бума́ги и іхати не пущу́. Ти пови́нна мині плати́ти. Скілько бере́шъ?«
»Два рублі въ місяць, па́ні.«
»То й плати мині два рублі въ місяць, такъ пущу́.«
»Тре́ба жъ мині зодягну́тись самій и хло́пця зодягну́ти.«
»А мині тре́ба ще й більшъ одъ те́бе. Ти яку-не́будь свити́ну наки́нешъ, та й байду́же, а намъ тре́ба жи́ти по-лю́дськи. Якъ не даси́ двохъ рублівъ, то й не пущу́.«
И не пусти́ла.
»Дай уже́ ій два рублі«, ка́же хазя́інъ, »а ми тебе́ не обідимо.«
Такъ па́ні вже ка́же: »Хо́чу три рублі, та, мо́же, й за три ще не одпущу́.«
Уже́ й самъ хазя́інъ ходи́въ, проси́въ. »Не хо́чу, та й не хо́чу!« Самъ и поіхавъ на ху́торъ.
