и кача́етця по дво́рі. Олекса́ндра то не натішитця, оду́жала, помоло́дшала.
»Найми́сь у насъ дити́ни догляда́ти«, ка́жуть ій, а вона́ й душе́ю радіе. Наняла́сь. Живе́ въ іхъ ти́хо й спокійно; усе́ бъ до́бре, та ду́мки про Семе́нка іі́ су́шять… »Э, э«, ка́же хазя́інъ, »чого жури́тись? Мо́же, ще не така́ біда, якъ ти ду́маешъ. Роспита́йся, де вінъ слу́жить. Якъ у панича́, то, ма́е бу́ти, пани́чъ прости́въ.«
Уве́чері ни́шкомъ, щобъ па́ні не поба́чила, пійшла́ Олекса́ндра й роспита́ла двірськи́хъ люде́й: »Тілько й чу́ли«, ка́жуть, »що ду́же твого́ Семе́нка катова́ли, а таки зоста́вивъ пани́чъ при собі ёго́.«
»А що?« пита́е хазя́інъ.
»Та до́брі ві́сті, па́ночку«, ка́же Олекса́ндра пла́чучи; »кра́щихъ не почу́ю.«
»Го́ді пла́кати, небо́го! Паничі не вікова́тимуть на чужи́ні, приідуть, и синівъ поба́чишъ. Та придба́й імъ що-не́будь, щобъ дя́ковали ма́тері.«
А вона́ вже й скри́ньку купи́ла, поши́ла кали́точку та все склада́е туди́ гро́ши: »Се моімъ діточкамъ бу́де!« ду́мае.
При́йде хазя́інъ съ то́ргу, то було́ й кли́че: »А йди лише́нь, небо́го! ось тобі нове́нький карбо́ванець, поміня́ймось на старо́го.«
