щи́ра! Яково́-то мині чу́ти таке́ про те́бе!… Ба́тько жъ тобі нака́зувавъ… Си́нку жъ мій нещасли́вий! спомяни́ свою́ не́ньку стару́!…«
А Тишко́, не розуміючи, обійма́ іі́, та все вмовля́е: »Не журітця, ма́мо, не пла́чте, Семе́нко ве́рнетця. И Семе́нко, и Йвась, обо́е приідуть…« Та вмовля́ючи не́ньку й засну́въ коло не́і.
Благослови́лося на світъ; проки́нувся Тишко́, та й пійшо́въ проси́ти… Ди́витця Олекса́ндра, якъ іі́ дити́на рученя́та простяга́е до люде́й; якъ хто копіечку дасть, хто бу́блика, и́нший чорня́ву голо́вку погла́дить, а и́нший одіпхне́ — все ба́чить Олекса́ндра…
Коли́ ось підійшо́въ яки́йся мужъ до не́і, та й пита́е, чого́ тутъ лежи́ть, чия́ вона́. Поспита́вся про все. »Ходімъ«, ка́же, »до ме́не, по́ки оду́жаешъ«, и провівъ іі́ до свое́і госпо́ди съ Тишко́мъ.
Вінъ живъ собі зъ не́нькою вку́пі; удове́ць бувъ и дити́ночку мавъ мале́ньку, дочку́. Вони́ міськи були́, міща́не, и замо́жні, — всёго́ було́ до схочу́. А що́ вже добря́чі, то нічого й каза́ти! За ти́ждень Тишко́ нали́вся, якъ черво́не я́блучко, такъ
