въ яко́гось коваля́. А сей кова́ль таки́й, що хоть би й па́номъ ёму́ бу́ти, лихи́й та сварли́вий, Го́споди милосе́рдний! И жінку ла́е, и дочку́; а якъ спянчи́тця, то всі вікно́мъ утіка́ють: за́разъ би́тись! Та ще й кричи́ть: »А чому́ мині жінку не би́ти, або́ кого́ и́ншого? тре́ба всіхъ би́ти, бо й мене́ би́то!« — »Хиба́ я тому́ ви́нна?« пла́че жінка. »А я́къ же не ви́нна? одно́ за одного́ му́сить одвіча́ти!« Оттако́го коваля́ ви́ковали!
Коли́ бъ хто поба́чивъ, несе́ було́ на го́ру відра зъ водо́ю стара́, убо́га жінка, а за не́ю чорня́вий обша́рпаний хло́пчикъ ска́че, — чи пізна́въ би хто Олекса́ндру, бага́ту коза́чку, пи́шну дівчи́ну?
Не послужи́ла й місяця — занеду́жала; жене́ кова́ль съ ха́ти. Куди́ йти? Поплела́сь у па́нський двіръ; тілько що въ бра́му вступа́е, а па́ні й стріча́е іі́ лихи́ми слова́ми: »Що́«, ка́же, »згодова́ла собі синка́ зло́дія! Обокра́въ твій Семе́нко пани́ча. Та підожди́ лише́нь, підожди́! А ти чого́ прийшла́? Не зду́жаешъ? Женіть іі́ зъ двора́, женіть!…«
Ви́вели Олекса́ндру съ подвіръя, та й ки́нули підъ ти́номъ безъ по́мочи саму́ изъ мали́мъ Тишко́мъ. Пла́че бідне́сенький хло́пчикъ, пла́че!
»Бо́же жъ мій ми́лий! мій Семе́нко зло́дій!… Ой Семе́ночку, Семе́ночку! дити́но моя́ до́бра й
