Коли́ кому́ вікъ нещасли́вий, то й до́вгий, ка́жуть; такъ и Олекса́ндрі: прогорюва́ла ще скілько літъ сама́ зъ мали́мъ Тишко́мъ. Про ста́ршихъ синівъ и чу́тки нема́; мо́же, що й пи́шуть паничі, такъ па́ні не ка́же.
Па́ні, тимъ ча́сомъ, село́ продала́ та переіхала у місто жи́ти. За нею й Олекса́ндра му́сила іхати, и тамъ ще скілько люде́й. Якъ би́ хто знавъ, або́ схотівъ іі́ наста́вить, то вона́ вдово́ю була́ бъ изно́въ на во́лі, не крепа́чка; та що́ вже тепе́ръ по тій во́лі!
Олекса́ндра такъ занепа́ла здоро́въемъ, що й роби́ти не зду́жае, а па́ні гніваетця: »ду́рно«, ка́же, »хлібъ мій іси́!« А да́лі такъ уже́ розлютува́лась: »Иди́ собі«, ка́же, »куди́ хо́чешъ. Коли́ ти роби́ти не зду́жаешъ, то й істи не проси́. Иди́ собі зъ двора́ й хло́пця бери́!«
Ви́йшла Олекса́ндра сь па́нського подвіръя и Тишка́ за собо́ю ви́вела. »О«, ка́же, »па́нське дво́рище! бода́й нічо́го до́брого зъ ро́ду-віку въ те́бе не вступи́ло!«
Пійшла́ найма́тьця; та щось изъ ти́ждень попідъ ти́номъ ночова́ла, по́ки собі місто знайшла́
