шихъ, до́брихъ и щи́рихъ, а доведе́тця, мо́же, таки́хъ поба́чити, що бода́й не діжда́ти ніко́му! Хто́ іхъ пора́дить? Хто́ на ро́зумъ до́брий на́вчить? А тутъ ще недоста́тки та нужда́ гірка́я, що ні съ чимъ и ви́рядити: ні соро́чечки, ні оде́жинки годя́щоі. Що було́, оста́ннє яке́ добро́, продала́ — діто́къ наділи́ла, и на смерть собі нічо́го не оста́вила.
Въ-оста́ннє спочи́ли сини́, а вона́ пильну́е, а вона́ пильну́е цілу нічъ надъ ни́ми, ти́хо та гірко пла́чучи. Оста́нню нічку ночу́ють! Скілько-то ча́су мине́, по́ки вона́ зновъ поба́чить лю́бихъ хлопя́тъ, та чи ще коли́ поба́чить!
Отъ уже́ й со́нечко схо́дить… дзвя́кнувъ дзвоно́къ… Веде́ Олекса́ндра діто́къ, облива́ючись слёза́ми, та все тілько благословля́е іхъ та кре́стить…
»Пани́чики!« промо́вила до паничівъ, кла́няючись у зе́млю, »бу́дте милости́ві до моіхъ хло́пцівъ!«
А паничі й одверну́лись.
»Ма́ти Бо́жа!« кри́кнула Олекса́ндра рида́ючи, »я тобі своіхъ дітокъ уруча́ю!… Сини́ моі, сини́ моі!…« та й звали́лась, якъ трава́ на го́стру ко́су.
