Поча́вся кло́пітъ у дворі, збіра́ють п́аничівъ у доро́гу. Ста́ли й слугъ імъ вибіра́ти. Якъ разъ напа́ли на Золотаре́нченківъ. Каза́ли Олекса́ндру покли́кати. Тілько тогді й згада́ли про не́і, ато́ ніхто́ й не спомяну́въ, яку́ ій Госпо́дь вели́ку ту́гу посла́въ.
Прийшла́ вона́; па́ні й ка́же: «Збіра́й синівъ у доро́гу, съ панича́ми поідуть.« А вона́ стоіть, ди́витця па́ніі въ вічи, на́че не розуміе; тілько зблідла, якъ кре́йда. Па́ні розсе́рдилась: »Що́ ти, глуха́«, кричи́ть, »чи німа́?…«
Упа́ла нещасли́ва, не змо́же й слове́чка ви́мовити, тілько ру́ки здійма́е рида́ючи.
Якъ розлюту́етця па́ні, якъ наки́нетця на не́і! »Та я тобі й те, и те зроблю́!« Такъ-то вже напусти́лась, нена́че вона́ яку́ вели́ку шко́ду вчини́ла — свою́ рідну дити́ну пожа́ловала, що вже самъ Госпо́дь звелівъ своіхъ діто́къ жа́ловати, а іі́ зга́нили й обідили, и съ поко́івъ ви́гнали! Що́ чу́ло іі́ се́рце зму́чене, ніхто́ того́ не знавъ, ніхто́ й не спита́въ.
Тре́ба синівъ на чужи́ну зряжа́ти. Чи ве́рнутця вони́ стару́ не́ньку похова́ти, чи, мо́же, якъ іхъ ба́тенько, сами́ тамъ поля́жуть, що й голо́вки ніхто́ не опла́че! А мо́же, зледащіють іі́ діточки , іі́ соколи́ я́сні, що тепе́ръ виряжа́е хоро́-
