а про те нічо́го не ма́ю. Ча́сомъ панъ у гости́ні сиди́ть, то я голода́ти му́шу, якъ не нагоду́ють до́брі лю́де. Що́ й каза́ти! Кому́ не було́ добра́ зъ-ма́лку, не бу́де й до оста́нку!«
»Таке́ й тобі ща́стє, якъ мині, Ива́не мій!« ка́же Оле́ся пла́чучи. »Коли́ бъ же я була́ письме́нна, я бъ до те́бе безконе́чникомъ листи́ писа́ла, що-дня́ посила́ла, а тепе́речки кому́сь тре́ба поклони́тись та попроси́ти. Чи напи́ше жъ такъ су́мно й щи́ро, якъ мое́ се́рденько чу́е?«
Пійшла́ до дяка́ проси́ти. »До́бре«, ка́же дякъ, »я напишу́, а що́ мині за те бу́де?«
Гля́нула вона́ на ёго: черво́ний таки́й, пика́тий, весе́лий; ма́буть, гуля́ти лю́бить и горілку вжива́е: нема́ наді́і, щобъ поцінно взя́въ.
»А що́ ви, добро́дію, схо́чете?« пита́е.
»А що́ я хо́чу? Даси́ два зло́тихъ и ква́рту горілки?«
»Добродію! бу́дте жъ ласка́ві....«
»То йди до и́ншихъ, а насъ не рушъ!«
»Пишіть, пишіть уже́, Госпо́дь изъ ва́ми! Вінъ на́шого ли́сту дожида́е....«
Почала́ каза́ти, а дякъ пи́ше. Більшъ вона́ слізъ ви́лила, якъ слова́ми промо́вила, та такъ-то вже суму́е бідна, що дякъ тілько голово́ю трясе́, а
