»Ма́ете одъ па́на листи́… що́ тамъ мій чоловікъ, Ива́нъ?«
»Яка́ розу́мна! Хиба́ тсе па́нові нічого більшъ и писа́ти, якъ про твого́ чоловіка, га́? Що́ вінъ! та якъ вінъ! Слу́жить та й го́ді!«
»Чи приви́къ, па́ні милости́ва, чи здоро́вий?«
Ввійшли́ паничі, слу́хають та й оскіря́ютця, а па́ні ажъ зарегота́ла.
»Та що́ ти собі ду́маешъ!« покри́кнула на Оле́сю, »панъ бу́де мині писа́ти, чи здоро́вий твій чоловікъ! Ма́буть, ти пъя́на, або́ зро́ду така навиже́на. Иди́ собі геть, иди́! Ви́женіть іі́!«
Паничі ки́нулись обо́е, та й ви́пхнули іі́ за две́ри.
»Вже не поба́чу Йва́на и не почу́ю про ёго«, ду́мае Оле́ся. »У нещасли́ву годи́ну позна́лися й покоха́лися!«
Коли́ такъ неділь у дві, або́ въ три прийшо́въ листъ одъ Ива́на. »Чи жи́ві, чи здоро́ві«, пи́ше, діти моі лю́биі и ти, жінко коха́на? А я, то все хворію; вже бъ и поме́ръ, та змоцня́е мене́ надія васъ поба́чити и свою́ рідну Вкраіну. Я́къ-то ви живете́-прожива́ете? Шану́йте ма́тіръ, коха́ниі сини́ моі, любітеся щи́ро! Неха́й Госпо́дь васъ усіхъ благослови́ть! Нічого мпні вамъ гости́нця посла́ти: хоть я й хожу́ у срібнихъ гу́дзикахъ,
