во́рять до не́і привітно, и про діто́къ роспи́тують; та бу́бличка імъ дае́, дру́га маковника́. »Спаси́бі, спаси́бі!« вимовля́е Оле́ся, облива́ючись слёзами. »Якъ ви мене́ не забу́ли, то неха́й васъ Богъ не забу́де!«
Мину́въ и дру́гий рікъ — одъ чоловіка нема́ вісто́къ, якъ у во́ду впавъ. Сумова́ла Олеся, сумова́ла, та наду́мала до па́ніі йти, бо ій часте́нько листи́ шлють.
Ввійшла́ до поко́ю; па́ні сиди́ть и гада́е на ка́ртахъ, не помітила іі́ прихо́ду. Гля́нула Оле́ся коло се́бе: се той сами́й поко́й зъ дзиgаря́ми, де вона́ була́ молодо́ю, убра́на, уквічана, сама́ якъ квіточка свіжа, а тепе́речка?… Боже мій ми́лий! Чи се жъ вона́? Стоіть яка́сь по́стара, заму́чена молоди́ця, печалови́та, боязли́ва… Усе́ згада́лось Оле́сі: »Пропа́въ мій вікъ молоде́нький!«
Кла́няетця: »Па́ні милости́ва! бу́дте ласка́ві, скажіть мнні, що́ мій чоловікъ на чужи́ні, я́къ прожива́е?«
»Бо́же мій!« скри́кнула па́ні, »зба́вила мині усе́ гада́ннє! Бода́й ти добра́ не діжда́ла! Чого́ въ вічи лізешъ? Чого́ тобі тре́ба?«
