чи́нку, безъ уто́ми; такъ и рікъ цілий мину́въ, якъ одна́ годи́на. Все на па́нщині, въ робо́ті. Па́ні така́, що й одпочи́ти не дасть: роби́ та й роби́! Де вони́ на робо́ті, и вона́ туди́ ви́йде, и сто́личокъ за не́ю ви́несуть; ся́де та все ка́ртами роскида́е: се вже въ не́і пе́рва була́ за́бавка; сиди́ть, тілько очи́ма пово́дить та вигу́куе: »Робіть діло! робіть! не ліну́йтеся!«
Я́кось-то ви́рвалась Оле́ся, дійшла́ до тітки одвідати стару́ въ неду́зі; а того́ дня бувъ у селі я́рмарокъ. Ба́чила Оле́ся своіхъ подру́жокъ: які жъ то молоди́ці ста́ли! такъ-то убра́ні га́рно, а пишня́тця, якъ по́вні ро́жи, и чоловіки коло іхъ, и діточки́: кото́ре ко́никомъ гра́етця, кото́ре орішками пересипа́е, а більшенькі но́вими чобітьми́ ри́пають и ве́село ко́жному въ вічи погляда́ють. Оле́ся стоіть у старій свити́ні, стоіть сама́-одна́, розлу́чено іі́ съ чоловіком!», діточки́ іі́ стоми́ли ніженьки, заклопота́ли голо́вочку, го́дячи па́нському пле́мъю, якъ лихій боля́чці. Нема́ въ іхъ ні забаво́къ, а ні и́грашокъ дитя́чихъ, нема́ й оде́жинки про святи́й пра́зникъ; и ма́ти ве́рнетця — нічо́го не принесе́, щобъ іхъ звесели́ти, щобъ утішити своіхъ діто́къ! Такі-то ду́мки взяли́ Оле́сю; а до не́і піді́йде то Га́нна, то Мо́тря, то Явдо́ха, все знако́мі, ще дівча́тами гуля́ли; и го-
