хомъ, мене́ безща́сного, що втопи́въ тебе́ въ безо́дню, та й покида́ю. Одоллю́тця мині твоі слёзи!«
Оле́ся й не пла́че, стоіть біла, якъ ху́стка, не зведе́ оче́й зъ Ива́на, не випуска́е ёго изъ своіхъ рукъ. А тутъ панъ кричи́ть: »Ху́тко, ху́тко!« Пригорну́въ Ива́нъ до се́рця Оле́сю въ оста́ннє, та й побігъ. Тогді Оле́ся, якъ до па́мяти прийшла́, схопи́лась — уже́ нема́, дале́ко; тілько пилъ слідомъ клубо́четця, а коло не́і діти пла́чуть. »Діти моі!« скри́кнула, »діти моі! тепе́ръ нема́ въ васъ жа́дного оборо́нця, нема́ помо́гача, самі-самі́сінькі зоста́лись у сві́ті!«
И спра́вді: було́ хоть гля́не въ люби́і о́чи, щи́ре сло́во почу́е, приго́рнетця до ёго, посуму́ють уку́пі, все було́ ле́гше, якъ ма́ла коло се́бе прихи́льну ду́шу, вірне се́рце; ато́ зоста́лась, якъ та били́на въ по́лі! Въ селі хоть и не безъ до́брихъ люде́й, та ко́жний изъ свое́ю напа́стю змага́етця, свою́ біду́ опла́куе. Звісно вже, па́нському не те, то дру́ге, а допече́; то ніколи чужи́мъ ли́хомъ бідкатись, хиба́ ста́ра тітка прибіжи́ть. Вже стара́ така́, змо́рщена, якъ сухе́ я́блучко, а все ту́пае та гомони́ть, — то хиба́ вона́ приплете́тця та попла́че зъ Оле́сею, поблагослови́ть іі́ діточо́къ.
Такъ-то прожпва́е Оле́ся, працю́ючи безъ спо-
