Коли́ тобі жа́лко діте́й, то зодяга́й сама́, а въ ме́не й безъ васъ бага́то росхо́ду.«
Чоловікъ зъ нудьги́ зовсімъ занепа́въ здоро́въемъ, отупівъ я́кось, нічо́го ёму не стра́шно, не бо́язько, не бо́лезно ста́ло; а пе́рво зъ вели́кого жа́лю такъ було́ й обміра́е. Не оди́нъ разъ Оле́ся блага́е ёго́ було́ слізми́ пожа́ловати діто́къ, не губи́ти іхъ, якъ вінъ у вели́кому го́рі, не памята́ючи себе́, стромголо́въ було ́ки́даетця съ ха́ти, бліди́й, о́чи блищя́ть, таки́й, що й подиви́тись на ёго стра́шно, — та лю́бими слова́ми, ла́скою и вгаму́е ёго́, що було́ обійме іі́ й діто́къ, до се́бе приго́рне, та й розіллєтця слізми́.
Я́кось горюва́ли вку́пі, коли́ зъ необа́чка ли́хо нари́нулось, та що найтя́жчее: ставъ панъ у доро́гу ла́дитись, ажъ у Москву́, и Йва́на Золотаре́нка за собо́ю бравъ. И не проси́лись, бо таки́й жорсто́кий бувъ, немилосе́рдний, що ду́рно й го́лову було́ клони́ти.
»Діти моі!« проща́етця Ива́нъ, »проща́йте, соколи́ моі я́сні! Шану́йте ма́тіръ, любітесь изъ собо́ю, ніко́го не кри́вдіть… проща́йте, діточки моі лю́биі! Жінко моя́ коха́на! не помина́й ли́-
