Підросли́ діти, збула́сь сёго́ кло́поту, такъ дру́ге ли́хо приспіло: то панъ Семе́нка, то паничі Йва́ся шпиру́ють — не догоди́въ, то па́ні грімае на Тишка́ — бігь коло не́і, не вклони́вся. Що-дня́ Бо́жого діточки іі́, якъ бу́бонъ, зби́ті. А хоть коли́ й мине́ день безъ ка́рности, все неспокійно, все се́рце смути́тця, все го́ря та ли́ха сподіва́етця.
Тілько що діти літъ ста́ли дохо́дити, що вже ма́тері и втіха, и по́мічъ, позабіра́ли іхъ до поко́івъ. Съ того́ ча́су не було́ весе́лоі мину́ти, а ні спокійного спання́ Оле́сі: и въ день, и въ ночі передъ очима чорня́виі хлопченята, пото́млені, поблі́длі, приви́джуютця: самі въ поко́ю сидя́ть мо́вчки, безъ гу́ку, безъ го́міну, безъ забаво́къ, тихе́нько; аби́ поворуши́лись, аби́ слове́чко міжъ собо́ю зговори́ли, за́разъ пани́ й грімнуть: »Що́ тамъ за го́мінъ! Ось я навчу́ васъ ти́хо сидіти!« Сполохну́тця голубя́точка, та й сти́хнуть.
Що-дня́ Бо́жого умива́етця Оле́ся дрібни́ми слёза́ми: «Діточки моі! квіти моі! повя́ли ви въ зелепо́чку!»
Яке́ було́ добро́, продали́, а гро́ши роскоти́лись. Чи ма́ло жъ на таку́ се́мъю тре́ба? а па́ні не дае́ нічо́го, та ще и гніваетця. »Ти«, ка́же, »пови́нна свое́ ма́ти: ти бага́того ба́тька, е́ всёго́ дово́лі!
