Перетягли́ іхъ у двіръ, а тутъ Богъ давъ дити́нку, хло́пчикъ народи́вся. Пригорну́ла Оле́ся синя́тко до се́рця, облили́ іі́ дрібни́і слёзи. »Си́ну мій! дитя́ мое́ коха́не! погуля́въ би ти въ світі, полюбова́въ красу́ и пи́шность світову́, дозна́въ би втіхи й ро́скоши сёгосві́тнёі, та гірка́я твоя́ нево́ля бу́де! Ще въ сповито́чку загри́мають тебе́, зма́лечку засту́кають, — не розівъе́сся, дороги́й мій квіте, извя́нешъ у зелено́чку!«
Живе́ Оле́ся рікъ и дру́гий, и тре́тій, и четве́ртий. Благослови́въ Госпо́дь діточка́ми: три сини́; якъ три соколи́. А що́ попому́чилась вона́, що́ слізъ повилива́ла надъ ни́ми, — Ма́ти Бо́жа! Ска́зано, у дити́ни заболи́ть пу́чка, а въ ма́тери се́рце. Иде́ на па́нщину, му́сить іхъ ки́дать, а дітки — одно́ не гово́рить, дру́ге не хо́дить, а тре́тє не вміе сидіти, — дрібне́нькі, догле́діти нікому, бо стару́ свекру́ху того́ жъ таки́ ро́ку, якъ Оле́ся оддала́сь, похова́ли. Пересуму́е день у робо́ті, уве́чері біжи́ть — що́ тамъ моі діточки, якъ? А се́рце мре, непе́вна вона́, чи діто́къ заста́не живи́хъ и здоро́вихъ. Хиба́ таке́ не бува́ло, що въ одно́і жінки ра́зомъ два сини́ втопи́лось, гра́ючись коло ста́ву на бе́резі?
