та́е, дру́гий на здоро́въе спита́е, де́-котрий пожарту́е, и́нший ста́не та свій сму́токъ-жаль повісти́ть; и старі гомоня́ть, и молоді, й дітво́ра бубони́ть. Було́ тілько со́нця краёчокъ засвітить, уже́ й брякъ, и дзвякъ по селу́, рухъ, стукъ — живи́й людъ! А тутъ, хто й стрінетця — пону́рий, неговірки́й, печалови́тий.
Свекру́ха ра́да Оле́сі, якъ рі́дній дити́ні, не зна́е, де іі́ посади́ти, якъ пожа́ловати; та все не розвесели́ть вона́ Оле́синого се́рденька. Була́ стара́ вже, до то́го жъ зму́чена тяжко́ю пра́цею та недоста́тками; то й весе́лоі мо́ви одъ не́і не почу́ла молода́ невістка. То роска́же яку́ приго́ду людську́, то на свое́ безща́стє пла́четця, тілько й добри́ть, що той світъ, ніби вже въ сёму́ пи́шному, кра́сному сві́тові нема́ ні добра́, ні краси́, а ні пра́вди.
Коли́ бъ хоть съ чоловікомъ слове́чко перемо́вити, такъ не ви́рве й годи́нки ві́льноі: то те вінъ ро́бить, то те́, то йде, то іде, якъ гість додо́му наверта́е.
Та що да́лі, то все гірше. Поча́въ па́нъ ха́ту одмага́ти: десь прикупи́въ се́мъю люде́й, то тре́ба було́ ха́ти. »Ти«, ка́же Золотаре́нкові, »иди́ въ двіръ: у те́бе не вели́ка семъя́, а схо́чешъ, то й самъ собі збуду́ешъ: ти бага́ту взявъ.«
