Поклони́лись старі, та й ру́шили собі до домівокъ; а молоді свое́ю доро́гою пійшли́.
Засмути́лись голубя́та. Изгля́нулись міжъ собо́ю: вінъ поблідъ на лиці, въ не́і очи́ці отяжа́ли слізми́, — и пригорну́лись одно́ до одно́го.
»Коха́ннє мое́!« озва́вся вінъ сти́ха, »така́ въ ме́не ду́мка, що я тобі світъ завяза́въ!«
»Ми́лий мій, мое́ подру́жжє дороге́!« одповіда́е Оле́ся, »що́ намъ Богъ дасть, те́ й бу́де! аби́ въ па́рі съ тобо́ю вікъ звікова́ти!«
Дру́гого дня пійшли́ пана́мъ поклони́тись. Не почу́ла Оле́ся ні привіту, ні совіту, а ні лю́бого та весе́лого по́гляду не поба́чила. Пани́ такі якісь серди́ті; а го́рді — ажъ надима́ютця. »Будь покірна«, нака́зують, »та до робо́ти па́нськоі щи́ра!« И чу́дно, и су́мно було́ Оле́сі таке́ слу́хати! А да́лі й стра́шно ста́ло. Се спра́вдешна нево́льниця вона́ бу́де!… И ма́рно іі́ літа́ молоди́і пере́йдуть! ма́рно пи́шная краса́ зовя́не въ щоде́нній тяжкій робо́ті — у нево́лі!…
Иду́ть до госпо́ди у́лицею, — я́къ же глу́хо, та су́мно по селу́, Бо́же ми́лий! Спомяну́ла Оле́ся: було́ вона́ въ свое́му селі йде; той приві-
