та й пита́е стрічного чоловіка: »А що́ се за весіллє въ насъ ско́ілось?«
»А се«, ка́же той, »покійного Хма́ри дочка́ повінча́лась изъ Ива́номъ Золотаре́нкомъ.«
»Изъ Золотаре́нкомъ? та яки́й же то Золотаре́нко?«
»Крепа́къ, па́не Пе́тре, о́тї, Сухомли́нського па́на підда́ний.«
Засмути́вся стари́й Шостозу́бъ, ду́же засмути́вся и не сказа́въ нічо́го, а дру́гі такъ и покри́кнули зъ жа́лю та зъ доса́ди.
Тутъ молоді порівня́лись; тре́ба було́ вже пе́рше всёго привіта́ти іхъ, якъ Богъ велівъ. Вони́ поклони́лись, на весіллє про́сять.
Петро́ підня́въ висо́ку ша́пку. »Бо́же вамъ помага́й!« рече́. »Неха́й Госпо́дь щасти́ть до́лею, ща́стємъ и здоро́въемъ!«
Молоді дя́кують. »Про́симо жъ, добро́дію шано́вний, на весіллє!«
»Ні, молода́ княги́не, не пійду́ до те́бе на весіллє не подо́бна річъ мині, старо́му, по весілля́хъ гуля́ти. Дя́кую за ла́ску!«
А Го́нта Андрій, чоловікъ добря́чий, ти́хий бувъ, и ка́же молодо́му: »Ой Ива́не, Йва́не Золотаре́нку! що́ ти зроби́въ, мій дру́же! Хиба́ въ те́бе ро́зумъ діво́чий, що впова́въ на тепе́решніі
