зна́ете! Ми хоть и крепаки́, та за се́бе всту́пимось!«
»Хто жъ и пора́дить сироту́«, одка́зують старі коза́чки, »якъ не ми? Се бъ намъ одъ Бо́га гріхъ бувъ вели́кий, коли́ бъ іі́ не одговоря́ли одъ сёго ли́ха. Не послу́хала — Госпо́дь изъ не́ю! Бу́де гірко ка́ятись нерозу́мна дівчи́на; тогді згада́е насъ!«
Ура́нці йде Оле́ся дружо́къ збіра́ти; куди́ ні всту́пить, усю́ди одмовля́ють, и́нші ажъ пла́чуть. Кото́рихъ дівча́тъ то матері й не пусти́ли въ дру́жки кото́рі й самі не пійшли́, а які и йдуть, то все зітха́ючи та жалу́ючи Оле́сі: »Не весе́лий дівичъ ве́чіръ у на́шоі молодо́і!«
Отъ и повінча́лись; хо́дять по селу́ та на весіллє запроша́ють. А тутъ противъ іхъ са́ме ідуть лю́де, — зъ я́рмарку верта́ютця. И Петро́ Шостозу́бъ, и Андрій Го́нта, и Миха́йло Дідичъ, и ще скілько люде́й. Петро́ зъ си́вою парови́цею руша́е попе́реду. Се бувъ дідъ ду́же стари́й, білий, а про те чу́йний, висо́кий и прями́й якъ я́воръ; о́чи ёму́ блиску́чі якъ зо́рі; иде́ собі покво́ломъ
