»Не сподіва́лись и ми, Олекса́ндро«, озва́всь, виступа́ючи, огря́дний, висо́кий па́робокъ, »не сподіва́лись, щобъ старо́го Хма́ри дочка́ та съ крепако́мъ поняла́ся!«
»Коли́ на́ші паробки́ тобі не до-любо́ви, було́ сказа́ти« поча́въ дру́гий, коза́къ га́рний, якъ и́скра: »ми бъ тобі знайшли́ сами́; усю́ Вкраіну ви́іздили, та знайшли́ бъ!«
»Шкода́ шука́ти, коли́ мині Богъ уже́ посла́въ тако́го, що й до любо́ви, й до па́ри. Яка́ мині до́ля суди́лась, така́ й бу́де, не жалкова́тиму ні на ко́го. Хоть и рікъ стерегти́мете мене́, я на дру́гий одда́мся таки́ не за ко́го и́ншого, якъ за Йва́на Золотаре́нка. Росхо́дьтесь, пано́ве коза́ченьки, прошу́ я васъ про́зьбою, не засмутіть гірше мене́ молодо́і! Послу́хайте мое́і тітки, іі́ старе́чоі та розсу́дливоі вмо́ви!«
»Росхо́дьтесь, соколи́ моі я́сні!« промовля́е стара́ пла́чучи: »вже на́шому ли́ху нічо́го, ма́буть, не вдіешъ! По́пустъ Бо́жий, діти!«
Паробки́ погомоніли-погомоніли, та й розійшли́сь.
А Золотаре́нкові старости́ собі розгнівались: »Сёго́ не чутно́ й зъ-ро́ду въ до́брихъ люде́й«, ка́жуть: »подава́ли рушники́, змо́вились, — чи годи́тця жъ розра́жувати? Козаки́, а звича́ю не
