ешъ! Та що́ я ма́ю слова́ ду́рно тра́тить? Вона́ й не слу́хае! Бува́йте жъ здоро́ві, та, не пита́ючи бро́ду, не су́ньтесь у во́ду, бо вто́питесь!«
Се зговори́вши, потя́гъ стари́й до свое́і госпо́ди, підъ гру́шу.
Да́лі й лю́де почали́ росхо́дитись. Оста́лась въ Оле́синій ха́ті тілько стара́ тітка плачу́ща.
Вже й нічъ зе́млю обійма́е; зійшо́въ місяць и вда́ривъ ясни́мъ проміннємъ по бі́ліхъ ха́тахъ. Оле́ся, смутна́ й неспокійна, одчиня́е віко́нце, ди́витця: паробки́ обсіли кружа́ломъ іі́ ха́ту; и́нші гомоня́ть, а де́-котрі пону́рі сидя́ть и голівъ не зво́дять. Подиви́лась Оле́ся, поду́мала, зачини́ла віко́нце и ви́йшла, а тітка за не́ю.
Ста́ла Оле́ся на висо́кому поро́зі та слова́ми промовля́е до козаківъ: »Пано́ве моло́дці!« ка́же, »зъ-ма́лечку зазна́ю, що ви були́ у вся́кому ді́лі звича́йні й оба́чні; не сподіва́лась я одъ васъ, козаківъ, таку́ собі нару́гу ма́ти! Що́ ви мене́, якъ вороги́, стережете́, въ несла́ву сироту́ вво́дите! Коли́ бъ изъ рівнимъ змага́лись, ато́ зъ безпомо́щнимъ дівчя́мъ!… Не заживете́ собі на сёму́ сла́ви, пано́ве!«
