»Ходіть, па́не Опана́се; мо́же, вона́ васъ послу́хае. А не послу́хае, то звелимо́ послу́хати! Ось и ша́пка, руша́ймо!«
Иду́ть, а на всіхъ у́лицяхъ лю́де такъ и сную́ть, ажъ не пото́вплятця, и все до Оле́синоі хати, — и старі, й молоді, и малі на́віть собі біжя́ть. Всі вмовля́ють та про́сять: »Не йди за крепака́, не йди! Якъ тако́го хо́ду, то лу́чче зъ мо́сту та въ во́ду!«
А паробки́ оступи́ли ха́ту: »Не дамо́ дівчи́ни« гука́ють, »не дамо́! Неха́й вільна коза́чка не закрепоща́етця, лю́дямъ на сміхъ, а свое́му селу́ на со́ромъ!«
Та що не вмовля́ли Оле́сі, нічо́го не помогло́сь. Тілько гіршъ дівчи́ну засмути́ли. Слу́хаючи іхъ щи́роі й розсу́дливоі ра́ди, хоть и одмовля́ла імъ, що не впова́е а ні на худо́бу, бо ма́е й сама, а ні на вільность: »Що«, ка́же, »по тому́, що бу́де вільни́й, коли́ не бу́де лю́бий?« а про те́ слёзи такъ зъ оче́й и ри́нуть.
»Тебе́, дівчи́но, якъ я ба́чу, й за рікъ не перегово́ришъ, а за два не переслу́хаешъ«, ка́же Опана́съ Бо́брикъ. »Ска́зано: жіно́цький ро́зумъ на що́ до́бре зда́тній? Отъ лю́бий, лю́бий, та й го́ді! А лю́бого того́ які обсіли, на се не вважа́-
