я́рмарокъ. »Ли́хо!« А той Петро́ Шостозу́бъ та бувъ пе́рвий чоловікъ у грома́ді, — уже́ старе́зний таки́й, Бо́же! якъ молоко́ білий.
До Андрія Го́нти — нема́. До Миха́йла Дідича — нема́: усі въ я́рмарку.
»Ой лиха́ моя́ годи́на та нещасли́ва! Ки́нусь хоть до Опана́са Бо́брика!«
Сей до́ма бувъ. Лежи́ть у садку́ підъ гру́шею, лю́льку пи́хкае. Поба́чивши Оле́сину тітку, »Здоро́ві« ка́же, »були́ и Бо́гу ми́лі. Чи не на пожари́ну біжите́?«
»Неха́й вамъ Богъ помага́е, па́не Опана́се! прийшла́ до васъ за ра́дою. Пора́дьте мене́: несподіване ли́хо спости́гло! Зберіть ра́ду!«
»Отсе́! щобъ-то для жіно́къ ра́ду склика́ти! Вже бъ то й грома́да була́, якъ сини́ця, безъ глу́зду! Зберітця самі, та яка́ всіхъ перекричи́ть, тоі й пра́вда бу́де.«
»Ой па́не Опана́се! се не жіночі при́мхи: вели́ке неща́стє намъ ста́лось!«
Та й оповісти́ла ёму́ все чи́сто. На що́ вже весе́лий, нежурбливи́й, та й вінъ заклопота́вся симъ випа́дкомъ.
»Эге́!« ка́же, »що́-то дурне́ дівчя́, ска́зано вже! Коли́ й вимага́ яко́го ли́ха, то не дру́гому кому́, тілько собі вла́сне.«
