Ажъ ось шле свати́ Ива́нъ Золотаре́нко. Оле́ся пошанова́ла лю́бихъ госте́й и рушни́ки подава́ла.
А сей Ива́нъ Золотаре́нко та бувъ крепа́къ. Таки́й-то ви́ходився хоро́ший, мото́рний, и не пізна́ти ёго́, що въ гірко́му крепа́цстві зрісъ.
Догада́лись тогді вже всі, кого Оле́ся дожида́ла, та такъ и забурча́ло по селу́, мовъ у джерелі: »Я́къ-то мо́жна! та де́ се ви́дано! та хто́ таке́ чувъ, щобъ вільна коза́чка за крепака́ оддава́лась!«
Почу́ла стара́ тітка, та и вда́рилась объ по́ли рука́ми: »Бода́й же я не дожда́ла таке́ чу́ти! Дити́но моя́, Оле́сю! схамени́сь! Та якъ би́ живъ бувъ твій ба́тько, або́ ма́ти, кра́ще бъ вони́ тебе́ въ глибо́кій крини́ці затопи́ли! Та іхъ и кісточки́ струсну́тця въ землі зъ вели́кого жа́ху та жа́лю! Що се ти заду́мала? Та се тобі якісь ча́ри да́вано!«
Та́къ-то вже вмовля́е стара́ Оле́сю, и про́сить, и пла́че.
»Ні вже, тіточко моя́ лю́ба«, гово́рить Оле́ся, »нічо́го не помо́жетця: бу́ду за Йва́номъ!«.
Стара́ до Петра́ Шостозу́ба. Нема́, поіхавъ у
