мі́ло й до жа́дного не хи́бнуло, — я вже й не зна́ю, який се тепе́речки світъ наста́въ!«
»Тітко се́рдечко! неха́й я ще погуля́ю.«
»Пора́, по́ра, моя́ дити́но! Послу́хай старе́чоі суво́ри. Самій тобі веселе́нько, а въ-двохъ изъ лю́бимъ чоловікомъ ище́ веселійше бу́де. А що хазя́йствечкомъ бу́дешъ клопота́тись, того́ не бійся: роби́тимешъ не для ко́го, якъ для се́бе; лю́бо бу́де й поклопота́тись. Ти, дя́ковати Го́сподові, не крепа́чка: твоя́ пра́ця не зги́не ду́рно.«
»Не крепа́чка! Ніби-то вже, якъ крепа́чка, то й світъ завя́заний! Живу́ть же лю́де!«
»Живу́ть, Оле́сю, та таке́ іхъ и життє!«
»Якъ пани́ до́брі, то й лю́дямъ до́бре.«
»Та що́ съ то́го, що пани́ до́брі? Які ще паненя́та бу́дуть! Та й до́бримъ тре́ба годи́ти, и въ до́брихъ загорю́ешъ для се́бе хиба́ три ступні землі на домови́ну, а въ лихи́хъ… то неха́й Госпо́дь не дово́дить и чу́ти!… Го́ді й зга́дувати таке́!… Послу́хайся, Оле́сю, та й на весі́ллі погуля́ймо! А що вже мині втішно та ми́ло бу́де, якъ пощасти́ть тебе́ Госпо́дь семъе́ю, що коло́ те́бе діточки́, якъ бджілочки коло по́вного квіту, загуду́ть!«
»Я ще погуля́ю дівчи́ною, тіточко!« та й го́ді.
