гля́не, на́че холо́дною водо́ю зіллє́, и одійде собі геть.
Жила́ въ ба́тька-ма́тери, не зна́ючи го́ря, а ні ли́ха. Ска́зано, якъ молоде́, то й га́докъ не ма́е; тілько й ду́мки, я́къ би погуля́ть ве́село. Да вже якъ тамъ хо́роше й роскішно ні жило́ся, тре́ба було́ й ій свого́ ли́ха одбу́ти. Занеду́жала пе́рше ма́ти: таки́ вже старе́нька була; похи́ріла неділь зо́ дві, та й переста́вилась. За не́нькою й ба́тько поме́ръ зъ нудьги́ та зъ жа́лю за вірнимъ подру́жжємъ, що зъ нею молоди́й вікъ извікова́въ.
Оста́лась Оле́ся сирото́ю. Пла́кала-пла́кала, та тре́ба було́ привика́ти. До́брі лю́де іі́ не забува́ли: то стара́ тітка при́йде розва́жить, то дівча́та прибіжя́ть нащебе́чуть; а коли́, то й за собо́ю ви́тягнуть. Дожда́ли о́сени. Свати́ й не перево́дятця въ Оле́синій ха́ті: одні за две́ри, дру́гі на порігъ. А вона́ все дя́куе та одмовля́етця то тимъ, то симъ.
»Чому́ не йде́шъ за́міжъ Оле́сю?« пита́е стара́ тітка. »Женихівъ у те́бе, хвали́ть Бо́га, якъ цвіту въ горо́ді; хоть гре́блю гати́. Чого́ бъ то тобі гордова́ти? Паробки́ жъ у насъ, якъ орля́та: жва́ві, молоді. И старе́че се́рце ра́дуетця, погляда́ючи на іхъ, а щобъ-то молоде́ діво́че ні-
