»Та коли́ ти обіжа́есся«, промо́вила дочка́, то я й не доторкну́сь до те́бе.«
»А я́къ же мині, па́нночко, не обіжа́тись? Хиба́ се ви мене́ пожа́ловали, чи що́, щобъ я вамъ дя́ковала?«
»Та вже го́ді«, перебива́е стара́. »Годи́сь на́ рікъ. Що́ схо́чешъ?«
»А я хо́чу два́дцять карбо́ванцівъ«, кажу. »Дасте́, то зоста́нусь, а ні, то пійду́ де въ дру́ге місце служи́ти. И гро́ши хо́чу всі напере́дъ.«
Вони́ почали́ торгова́тись: и ду́же до́рого, и гро́ши не мо́жна ра́зомъ. А я, якъ сказа́ла, то й не одступа́юсь одъ свого́ сло́ва.
»Ну«, ка́жуть, »нічого съ тобо́ю роби́ти! Дамо́ два́дцять рублівъ, тілько не всі ра́зомъ. Дай свою́ бума́гу, а тобі ось пятна́дцать карбо́ванцівъ.
»Візьму́«, ду́маю собі, »хоть пятна́дцать: ёму́ тепе́реньки ду́же потрібно.« Оддала́ ту бума́гу, що пан'оте́ць мині давъ, узяла́ гро́ши, подя́ковала, та й до бра́та.
»На«, кажу́, »бра́тіку мій! неха́й тобі на до́бре пожива́ннє бу́дуть!«
Побу́въ вінъ зо мно́ю два дні. Ве́село було́ й проки́нутись, що поба́чу ёго́, поговорю́. Що́-то рідне та свое́!
Служу́ таки́ въ тихъ сами́хъ панівъ. Ище́ два
