»Чого́ тебе́ Госпо́дь принісъ, бра́те?«
»Зду́мавъ собі, та й поіхавъ. Ду́же вже сумъ вели́кий на ме́не напа́въ. Хотівъ тебе́ поба́чити и світу Бо́жого повида́ти.«
Сіли ми въ бра́мі, та й гово́римо собі, жу́римось, и часъ намъ незмигне́тця. Вінъ мині оповіда́е, яке́ въ ёго убо́жество наста́ло, и якъ жінка , хоть и лю́бить, та неспокійна ду́же, и якъ діточки́ росту́ть и мене́ зга́дують. Почу́ли одъ люде́й, де́ я и що́, я́къ прожива́ю, то раділи та́къ, що Го́споди!
Я й кажу́ ёму́: »Бра́тіку мій коха́ний! Ти въ ме́не оди́нъ у світі: ти въ ме́не й ба́тько, и дити́на, и роди́на. По́ки зду́жаю я працёва́ти, працюва́тиму для те́бе та для твоіхъ діто́къ. Нема́ въ ме́не тепе́ръ нічо́го, тілько два карбо́ванці заро́блені въ панівъ, та не зна́ю, чи оддаду́ть, а хо́чу я згоди́тись на рікъ. Вони́ мене́ вмовля́ють оста́тьця, то неха́й даду́ть мині напере́дъ гро́ши… Отъ візьмешъ, та й спра́вишъ собі, що́ тамъ найху́тче тобі тре́ба.«
»Спаси́бі, се́стро!« А самъ ажъ гне́тця.
Я пійшла́ до панівъ. Тілько на порігъ, а стара́ й пита́е: »Чи оста́несся ? Що́ те ли́хо зга́дувати!« ка́же. »Моя́ дочка́ ніко́ли тебе́ обіжа́ти не бу́де: се вона́ такъ щось изъ нездоро́въя.«
