дослужи́вши не сміешъ ки́дати: ми гро́шей не дамо́!«
»Та ви зъ моіхъ гро́шей не забага́тіете; а я бідна не бу́ду. Не оддасте́, то мині Богъ одда́сть.«
Стара́ почала́ вмовля́ти: оста́нься та й оста́нься; бо жа́ловала мене́, що я ій щи́ро роби́ла, не лінова́лась и слухня́на була́, — отъ якъ той товка́чъ: що мині загада́ють, те й зроблю́.
Коли́ ми тутъ сва́римось и ми́римось, у воро́та хтось во́зомъ уіжджа́е. Гля́нула, та й оча́мъ своімъ віроньки не йму. Се жъ мій бра́тічокъ рідне́сенький!
Ви́бігла до ёго: »Бра́тіку, мій со́коле! А мині каза́ли, що ти ду́же гніваесся на ме́не!«
»Ні, се́стро моя́ рідна!« го́ворить. »Такъ уже́ я звівся, що а ні гніватись, а ні жалкова́ти ні на ко́го не ма́ю! Нужда́ мене́ зста́рила и звяли́ла.«
Ба́чу я съ пе́ршого по́гляду, що вінъ зовсімъ изъ лиця́ спавъ, ажъ почорнівъ. А яки́й же то па́робкомъ бувъ! И весе́лий, и повнови́дий, якъ місяць… Такъ мене́ й обли́ли слёзи.
