стрічо́къ, и спідни́чку ста́ршенькій небо́зі, — неха́й мене́ зга́дують коха́ні діточки́!«
Провела́ земляківъ, та й зъ ду́мки мині не йде бра́тня біда́. »Бо́же мій ми́лий! мо́же, спра́вді се ёму́ моі слёзи одлива́ютця. Неха́й же Ма́ти Бо́же проща́е мене́ грішну, що я свойму́ рідному бра́тіку ли́хо напла́кала! Та й пла́кати мині не гож́е: е й нещасли́вші одъ ме́не, и убо́гі й неду́жі, та живу́ть, а я й зду́жаю, дя́ковать Го́сподеві, и зароблю́ собі й хліба шмато́къ, и соро́чку. Се мене́ й Госпо́дь не поми́луе, коли́ впаде́ хоть слізка зъ моіхъ оче́й за се́бе саму́ю. Коли́ вже пла́кати, то за бра́та, що въ ёго й жінка, й дітки дрібне́нькі.«
Наду́малась я та ніби мині й працюва́ти веселійше ста́ло. Якъ уже́ ні гордова́ла, якъ ні ору́довала мно́ю па́нночка, я перете́рплю. »Мо́же, ласка́востю свое́ю та покірливостю втихоми́рю іі́«, було́ ду́маю; та не така́-то вона́ вдала́сь! Ба́чить, що корю́ся, та ще гіршъ мене́ зневажа́е, а да́лі й би́ти вже порва́лась.
»Богъ изъ ва́ми«, кажу́, »неха́й хто и́нший вамъ слу́жить, а я не хо́чу. Мене́ зъ-ро́ду ніхто́ ще не бивъ, та Богъ мині дасть, що й не бу́де би́ти ніхто́, по́ки віку мого́!«
»А ми тобі гро́шей не дамо́! Добу́дь місяця. Не
