»Якъ же Госпо́дь ми́луе?« пита́ютця. »А твій братъ ду́же на те́бе гніваетця. І́здивъ за тобо́ю у Демя́нівку, та тамъ дозна́всь, що ти ажъ у Ки́іві. »Коли вона така́«, каже, »що мене́ ки́дае, якъ лихо́го па́на, що ій не жа́лко; то й я одцура́юсь іі́!«
»А я́къ вони́ живу́ть?« кажу́. »Чи здоро́ві, чи жи́ві всі діточки́? Чи гара́здъ у іхъ у госпо́ді?«
»Де́ тамъ! такі ста́ли го́лі, якъ Туре́цькі святі. Чого́сь не веде́тця імъ. Госпо́дь іхъ святи́й зна́е, що́ то таке́! мо́же, то ва́ші слёзи імъ одлива́ютця. Зъубо́жіли та́къ, що ча́сомъ и хліба позича́ють.«
»Земляки моі лю́бі« , кажу імъ, »я́къ би то мині васъ ище́ поба́чити? Чи не за́йдете до ме́не? Я ма́ю де́-що бра́тові пересла́ти, то бу́дьте ласка́ві, візьмі́ть.«
»До́бре« , ка́жуть, »на ра́нокъ наготу́й, то візьмемо.«
Я вже пя́ть карбо́ванцівъ гроши́ма загорюва́ла та ще скри́ньку: то ху́стку купи́ла, то сорочо́къ спра́вила кілько. Отъ узяла́ я ті гро́ши въ кали́точку, чоти́рі карбо́ванці бра́тові посла́ла, за пя́того купи́ла то нами́стечка дівча́ткамъ, то сере́жечки , то кре́стики хло́пцямъ, то пе́рстники, и
