Отъ дівчи́на й схамену́лась-була́ тро́хи: и ма́тері помо́же въ чому́, и до ме́не по-лю́дськи загово́рить. А тамъ якъ почали́ вчаща́ти якісь приятельки верхогля́дки та верхоу́мки, то й звели́ іі́ ні на́ що, и до́ма не сиди́тця, и роби́ти вже го́ді: все бъ у гости́ну, та щобъ убра́ннє все нове́ та хоро́ше на ій було́. Якъ до́ма, то до півдня́ бу́де вбіра́тись та начепля́е на се́бе всёго́, що́ тре́ба, а чого́ й зовсімъ не тре́ба, якъ на кіло́къ у комо́рі. Аби́ тро́хи въ ма́тери забряжча́ло въ кали́точці, за́разъ и почне́ вимага́ти; а ма́ти така́, що послу́хае й одда́сть, та по́тімъ ніко́му такъ гірко, якъ мині, бо стара́ хо́че те у хазя́йстві наверну́ти, що́ дочка́ ви́тратила, — та й тхну́ти мині не дае́: роби́, та й роби́, та й роби́!
Давъ Богъ весну́, віе тепло́мъ, изъ стріхъ вода́ ка́пле, со́нечко веселе́нько світить, та́не снігъ, задзюрча́ли по у́лицяхъ струмо́чки, садки́ зазеленіли… Ста́ли на про́щу лю́де схо́дитись. Звідки вже не тя́гнутця у той Ки́івъ що ве́сну! Прийшли́ и зъ на́шого села́, я́кось у база́рі вгле́діли мене́ й пізна́ли.
