го́лову, якъ муштрови́й кінь, та й ви́йде зъ кімна́ти.
Посла́въ Богъ імъ ли́хо: захорова́въ господа́рь та ху́тко и вмеръ. Якъ уміра́въ, покли́кавъ дочку́, та й ка́же: »До́ню моя ми́ла, до́ню моя лю́ба! бага́цько ти мене́ жури́ла, та неха́й тобі Госпо́дь подару́е! послу́хайся мене́ хоть тепе́ръ, не пни́ся въ пани́, не горду́й своімъ ро́домъ. Твій рідъ хоро́ший и вели́чний: не плоди́въ ні злоді́івъ, ні душогу́бцівъ, якъ и́нші бага́тиі роди́. Живи́, до́ню, якъ Богъ тобі давъ, шану́й стару́ неньку. Неха́й би ти коло не́і впада́ла, а не вона́ на ста́рости літяхъ коло вередли́вого дівчя́ти! послу́хайся, до́ню!«
Вона́ тілько пла́че та въ ру́ку ёго́ цілу́е. Поблагослови́въ іі́ та зновъ пита́е: »А що́, до́ню, памята́тимешъ мій завітъ тобі?«
»Памята́тиму, та́тоньку ми́лий!«
Похова́ли ёго́ на Скави́ці. Наро́ду зійшло́ся, міща́нъ, що нігде було́ й орішку впа́сти. И не чу́ла, щобъ хто лихи́мъ сло́вомъ обнісъ на́шого покійника; всі ца́рства Бо́жого ёму́ жада́ють: таки́й добря́чий бувъ чоловікъ!
