мае: »Чому́« , ка́же, »въ насъ не такъ, якъ у Йване́нковськихъ панівъ, що въ іхъ усе́ по-па́нськи, лю́бе й ми́ле? а въ насъ усе́ по-мужи́цькому. Я«, ка́же, »такъ жи́ти не можу́!« Та й сяде пла́кати. Ма́ти вгово́рюе, ажъ па́дае коло не́і: »Не плачъ, до́чко, не плачъ! Богъ дасть, и въ насъ по-па́нськи бу́де!«
А ба́тько таки́ про́сто було́ ка́же: »Ой, до́чко! не дурій! що́ се ти химеру́ешъ, якісь па́нські роско́ші все́ вертя́тця въ те́бе на ду́мці. Гляди́, щобъ съ те́бе до́брі лю́де не смія́лись!«
Вона́ розгніваетця й ви́біжить.
»А що́?« ка́же було́ до жінки, »Богъ насъ покара́е, що ми такъ дити́ну роспусти́ли! Не бу́де ій добра́ у сві́ті, коли́ тако́ю вередни́цею зоста́нетця. Не потура́й ій, жінко, бо ка́ятись бу́дешъ! Чому́ ти іі́ на ро́зумъ не на́вчишъ? ти жъ ма́ти, ти пе́рша пора́дниця. Вона́ въ те́бе уве́сь день Бо́жий сиди́ть та га́ви ло́вить, и за холо́дну во́ду не візьметця. Ти все за бага́тшими пне́сся; придиви́сь лише́нь, то й поба́чишъ, що ні за чимъ гна́тись. Такъ повело́сь тепе́ръ, що аби́ на пере́дніхъ коле́сахъ до́бре, а на за́дніхъ и не віть-що!.. Коли́ жа́луешъ дити́ну, то навча́й гро́зьбою, коли́ не мо́жна про́зьбою.«
А дочка́ не ду́же-то й слу́хае ма́тери: загне́
