а ні пла́ття ви́гладить, а ні вслужи́ти дого́дне: Хиба́ буде́мо на не́і диви́тись, якъ на малёвану!«
Сту́кнула двери́ма, ажъ сто́лички всі скакну́ли, якъ живі, и ви́йшла.
Ба́чу, що мині не до́бре тутъ бу́де! Де жъ таки́ хто чува́въ, щобъ дити́на такъ незвича́йно съ пити́мою свое́ю ма́тінькою пово́дилась?
А стара́ й сло́ва дочці не промо́вила.
»Вари́« , ка́же, »обідати, молоди́це!« Росказа́ла мині всі тамъ поря́дки и навчи́ла, що й я́къ, та й поки́нула мене́ саму́ въ ха́ті.
На обідъ прийшо́въ и чоловікъ іі́ съ крамми́ць, — таки́й висо́кий, чорнявий, у си́ній чеме́рці, о́чи ёму́ весе́лі й би́стрі. Поклони́всь мині, та й ка́же: »Гляди́ жъ, молоди́чко, шану́йся, то бу́демо свата́ми й брата́ми!«
Спаси́бі ёму́, розва́живъ мене́ тро́хи тимъ сло́вомъ до́бримъ. Тя́жко роби́ла я, Бо́же, якъ тя́жко! цілі́сінький день у робо́ті; одно́ ще не скінчу́, вже дру́ге мене́ дожида́е. Стара́ й сама́ годи́нки не поси́дить ду́рно; а дочка́ була́ вже така́ вига́дчиця, що неха́й Госпо́дь боро́нить! Схо́дить со́нечко — вона́ вереду́е, и за́йде — вереду́е. И те́ не до́бре, и те́ не до ладу́, и не такъ гово́ришь, и не такъ хо́дишъ… та коли́ бъ же на ме́не одну́, ато́ й на свою́ рідну ма́тіръ грі-
