дивітця жъ бо, молоди́чко! Ось купи́, моя лю́бочко, купи́, приміряй до лиця́! ну жъ бо, ну, не соро́мся!« звива́етця вона́ коло́ повнови́доі, га́рноі молоди́ці у бі́лій соро́чці и въ зеле́ній ху́стці. Молоди́ця не хо́че, а вона́ таки́ зачепи́ла ій за ши́ю нами́сто та кричи́ть: »Дивітця, дивітця, до́брі лю́де, що въ ме́не молоди́ця, якъ кали́на, якъ я́блучко, якъ дівочка, якъ паня́ночка!«
»Та пустіть мене́, Богъ изъ ва́ми!« одбива́етця молоди́ця. »Я й ва́ше нами́сто порву́! Отсе́ спра́вді! чого́ тсе на ме́не напа́лись?« А сама́ засоро́милась, почервоніла якъ ви́шенька, и доса́дно ій, очи́ці блищя́ть, и сміе́тця.
Моска́ль, що яке́сь старе́ залізо продава́въ, задиви́вся, стоіть и всміха́етця, и не чу́е, що жва́вий міщани́нъ у чеме́рці штовха́ ёго́: »Москва́, Москва́! чи продае́шъ залізо?«
Посто́яли ми тамъ годипу, а мо́же, й більшъ. Яка́сь приста́рковата па́ні до насъ иде́.
»А чи нема́ тутъ такоі молоди́ці, щобъ помісячно згоди́лась?«
»Чому́ нема́?« ка́жуть усі. »Мо́жно й на місяць изгоди́тись.«
Та й почали́ договоря́тись. Ка́же та па́ні: роби́ мині й те й те, и дру́ге й тре́тє, и все, и
