за́ти! А люде́й, люде́й! безъ ліку, та все чужі — мина́ють и не гля́нуть на те́бе. Спочи́ла ко́ло свято́і Ла́ври, та й пійшла́ собі міста пита́ти. Хожу́, хожу́, тілько у́лиці й зау́лки перекре́щую. Увійшла́ въ база́ръ, сей таки́ точо́къ Подо́льский, — стоіть ку́почокъ молоди́ць и дівча́тъ. »Бо́же помага́й!« кажу́.
»Спаси́бі!« А самі огляда́ють мене́, яка́ й звідки.
»Чи не зна́ете« , кажу́, »де бъ тутъ слу́жбу мо́жно знайти́?«
»Эге́! ми й сами́ ждемо́, молоди́чко!« А се вони́, бачъ, ви́йшли, чи не на́йме хто: такъ уже́ тутъ заве́дено.
»Коли́ ва́ша ла́ска« , кажу́, »то й я собі ко́ло ва́съ ста́ну.«
»Становітця, ми не боро́нимо.«
Стою́ я да дивлю́сь: людъ якъ та комашня́ копо́шетця, одно́ на одного́ наступа́е, зіхо́дятця, розіхо́дятця, гомоня́ть, кричя́ть, — и лю́де й пани́, й міща́не; стукоти́ть, гуркоти́ть. Той свое́ продае́, той приціня́етця до чужо́го. Дві молоди́чки гарне́нько цокотя́ть у-дво́зі, а тутъ дітво́ра змага́етця — чого́сь не поділи́ли. Пере́купка, якъ жаръ червоноли́ця, ста́ла про́тивъ со́нця, бряжчи́ть кора́лями та вигу́куе: »Э, э! кора́лі до́брі!
