господарівъ. Попопла́кала тамъ, и вони́ зо мно́ю посумова́ли.
»Пійду до Ки́іва« , кажу́ імъ. »Якъ дале́ко бу́ду, то про ме́не забу́дуть, та чи не забу́ду й я свого́ ли́ха.«
»Неха́й Госпо́дь помага́е! иди́ зъ Бо́гомъ; а коли́ схо́чешъ до насъ верну́тись, верта́йсь! Ми ра́ди тобі бу́демо, при́ймемо тебе́, аби́ жи́ві були́.«
Ви́йшла я одъ нихъ веселійшъ, те́плимъ ра́нкомъ. Пійшла́ собі доро́гою.
Перехо́жий, проізжа́чій — що іхъ тамъ на шляху́ ні ки́далося въ вічи, ніхто́ мене не заня́въ, спаси́бі Бо́гу! И Моска́ль прійде — мине́; и крама́рській візъ простугони́ть, и панъ четверне́ю пробіжи́ть — тілько тебе́ ку́рявою обнесе́, та й зновъ съ по́ля вітере́ць повіне и зазеленіють тобі гаі й степи́; де́-коли о́зеро заблищи́ть, чи річка розлива́етця. А що хо́дка чумаківъ не одна́ наверта́лась на́ очи, то втішно мині було́ до́бре сло́во почу́ти: »Мага́йбі!« або́ доро́ги роспита́тьця: то жъ усе́ зъ на́шихъ, про́стихъ люде́й, що го́ря зазна́ло и до́ма, и въ доро́зі, то й души́ живо́і не цура́етця.
За ти́ждень прийшла́ въ Ки́івъ. Кра́сний, Бо́же, яки́й! А що вже святі церкви́, то й не ска-
