ши ви́нні? Ище́ съ те́бе тре́ба бъ узя́ти: ти вже більшъ хліба въ насъ иззіла, ніжъ тихъ гро́шей було́!«
А я пози́чила бра́тові всі до копіечки, що взяла́ за худо́бу, а въ мене́ були́ й воли́ хоро́ші не одна́ па́ра, й коро́ви, и овечо́къ ота́ра вела́ся, й ха́ту продала́; то всі, всі ёму оддала́.
»Ну« кажу́, »коли вже ззіла я своі гро́ши, то Богъ изъ ва́ми! На́ що жъ ви мене вмовля́ли верну́тись? тамъ мині було́ до́бре, якъ у рідного ба́тька!«
Вона́ зати́хла; ба́чить, що вже ду́же мене́ скри́вдила, та, ма́буть, побоя́лась, щобъ братъ не свари́вся.
Я таки́ того́ жъ дня й пійшла́ одъ нихъ, не проща́ючись. Бра́та й до́ма тогді не було́. »Уже́ якъ тамъ тя́жко ні бу́де« ду́маю, »а вдру́ге не вернусь! пійду́ світъ за очи, щобъ мене́ й не знайшли́, и не проси́ли!« Бо таке́ въ ме́не се́рце хибке́, що й не всто́ю, якъ зновъ проси́тимуть та моли́тимуть. И наду́малась ити́ въ Ки́івъ.
Захо́дила въ Демя́новку. Хоть и въ стороні, та ду́же жада́лось мині поба́чити своіхъ пе́ршихъ
