»Ні, не поіду.«
Вони́ й запла́кали, моі голубя́та; такъ слізочки́ зъ оче́й и капотя́ть.
Якъ припа́ли вони́, то не мо́жно й одхили́ти одъ ме́не. Одмовля́лась я, одмовля́лась, та й му́сила послу́хатись.
Пійшла́, попроща́лась изъ господаря́ми, подя́ковала імъ за ми́лость и за ла́ску. Вони́ радіють, хоть и жа́лко, що одхо́жу одъ іхъ, та за ме́не радіють, що Богъ мині давъ — изно́въ до бра́та іду, у свою́ ха́ту. Проводи́ли мене́ хлібомъ-сіллю, поблагослови́ли, а Мару́сечка, то й пла́кала за мно́ю, що покида́ю іі́ саму́.
Увійшла́ я зновъ у ту ха́ту, що въ ій и росла́ й дівова́ла. Здае́тця, що ка́жний куто́чокъ веселе́нько мині всміха́етця, и я на́че помоло́дшала: зъ дітворо́ю кручу́сь по дво́рищу та біга́ю; то на у́лицю ви́гляну, то въ садо́къ ки́нусь: се жъ бо я й до́ма!… Та не до́вго ра́довалась.
Почала́ братова́ мене́ зновъ допіка́ти. Уже тепе́ръ и ступи́ти мпні не дасть; уже́ нема́ мині й проми́тоі води́: та те не до́бре, та се не гара́здъ! та на свою́ го́лову прикли́кали собі біду! Якъ почне́ — Бо́же, Твоя́ во́ля! що я й объіла іхъ, и обпила́; та якось и про гро́ши моі згада́ла, що я імъ пози́чила: »Ти ду́маешъ, ми тобі гро́-
