изъ ва́шими господаря́ми! Які то лю́де добря́чі! Привіта́ли мене́ заіжджого, якъ семъяни́на. Отъ лю́де!«
»Такъ-то вже імъ Богъ давъ, що всі імъ лю́бі й ми́лі«, кажу́ ёму́.
»То вже пра́вда, що Бо́жі лю́де!« одка́зуе чоловікъ радіючи.
Провела́ ёго́ за село́, того́ чоло́віка, попопла́кала… Мину́ло съ ти́ждень. У субо́ту білю́ ха́ту, коли́ біжи́ть моя́ Мару́сенька: »До васъ го́сті наіхали!«
»Які?« пита́ю, а саму́ якъ огне́мъ обхопи́ло.
»Та тамъ яки́йсь чоловікъ таки́й чорня́вий, висо́кий, и молоди́ця га́рна, и діточки́ зъ ними. Пита́ютця васъ.«
Я й не схамену́сь — стою́. Коли́ ба́чу — братъ у ха́ту зъ жінкою и зъ дітьми. Бо́же мій! світе мій! такъ я й зомліла: одно́, що ра́дість вели́ка — поба́чила, а дру́ге — згада́ла свое́ го́ре й ли́хо.
Почали́ мене́ всі проси́ти: »Ідь та ідь изъ на́ми. Не послу́хаешъ насъ изъ жінкою (и вона́ про́сить, тілько сама́ невесе́ла), то діто́къ на́шихъ послу́хай: вони́ за тобо́ю що-дня́ пла́чуть.«
А дітки якъ очепи́лись за ши́ю мині, то й не вступа́ютця, цілу́ють та про́сять: »Ідте зъ на́ми, тіточко на́ша коха́на, ідте!«
