жу́ритця: »Ідешъ у Демя́новку (а я, ба́чте, за коле́сами), мо́же, сестру́ поба́чишъ« ка́же мині, »то скажи́, що засмути́ла вона́ мене́ си́льне, и прошу́ я іі́ ми́лою про́зьбою, щобъ до насъ верну́лась.«
»Та чи здоро́ві жъ вони́ тамъ?« пита́ю пла́чучи. »А діточки́ якъ? Ма́буть, забу́ли мене́?«
»Де вже забу́ли! Идо́сі пла́чуть, що ви іхъ поки́нули. Що́ жъ ма́ю ва́шому бра́тові каза́ти?«
»Кажіть ёму́, що ду́же мині жа́лко й ёго́ й діто́къ, и се́рце мое́ вя́не… а вже до ёго́ не верну́сь! Шкода́ мене́ вмовля́ти, а си́ловати — тожъ не зна́ю, хто мене́ приси́луе.«
»А тутъ же вамъ до́бре?«
»Такъ-то до́бре, що й сказа́ти не мо́жно!« та й росповіда́ю ёму́, де я служу́.
»Зайдіть лише́нь« кажу́, »то я небожа́тамъ яко́го гости́нця дамъ. Ска́жете: тітка присла́ла.«
Отъ тамъ узяла́ кілько грошеня́тъ, то те́ купи́ла, то те́, — шлю імъ. Прово́жу того́ чоловіка за село́ та пла́чу-пла́чу!
»Скажіть, що я іхъ до само́і сме́рти коха́тиму, а зга́дую що-годи́ни, що-хвили́ни. Куди́ ні гля́ну, що́ ні заговорю́, то все іхъ згада́ю!«
»Та до́бре жъ, до́бре. Чому́ не сказа́ти? скажу́. Прощава́йте! Неха́й вамъ Госпо́дь помага́е
