А со́нечко захо́дить, річка тече́ якъ щи́ре зо́лото міжъ зеле́ними берега́ми; кучеря́ві ве́рби купа́ють у воді віти; цвіту́ть-процвіта́ють маки́ горо́дні и високове́рхи коно́плі зеленіють; де, коло бі́лоі ха́тки, червоніе рясне́ ви́шеннє, чи висо́кий кущъ кали́ни стріху підпіра́е, закрива́ючи всю білу стіну; а хати́на жъ у росквітлому горо́ді, якъ у віно́чку хова́етця. И зе́лено й черво́но, и го́лубо й біло, й си́нё й роже́во коло то́і ха́тки… Ти́хо й те́пло, и скрізь черво́но, и на не́бі, и на згіръяхъ, и на воді. Го́споди!…
»Сей світъ, якъ ма́ківъ цвітъ; якъ-то на тімъ бу́де!« ка́же було́ стара́, похи́туючи голово́ю.
»Бо́же мій, Бо́же!« промо́вить пані-ма́тка сти́ха.
А пан'оте́ць підведе́ те́мні о́чи вго́ру: »Сла́ва Го́сподеві!« рече́.
Одного́ дня ране́нько иду́ зъ водо́ю, коли́ навстрічъ мині чоловікъ. Гля́нула, — та се жъ Трохи́мъ Рибе́ць, изъ на́шого села́! Бо́же мій! ма́ло коро́мисла не впусти́ла, и сло́ва не промо́влю — зраділа. А вінъ: »Такъ се спра́вді ви тутъ? Ми чу́ли, та віри не няли́. Братъ вашъ ду́же за ва́ми
